Софія Окуневська

Софі́я Атанасівна Окуне́вська-Мораче́вська

1865 - 1926

Народилася 12 травня 1865 року в селі Довжанка, де її дідусь Дмитро Лучаківський був парохом. Мати Кароліна померла, коли дівчинці було п’ять років, а батько Атанасій, теж священик, не міг самотужки належно виховувати доньку і змушений був покластися на родичів. По материнській лінії у Софії було ще четверо рідних тіток і дядько — відомий адвокат, а згодом і перший українець-бурмістр Тернополя Володимир Лучаківський. Але Софію віддали на виховання в сім’ю греко-католицького священика, громадського діяча, посла Віденського парламенту й Галицького сейму Івана Озаркевича, дружиною якого була батькова сестра Теофілія. Дівчина росла в компанії старшої двоюрідної сестри Наталії — майбутньої письменниці Наталії Кобринської.

Сам Атанасій Окуневський із дозволу львівського митрополита покинув священицьке служіння й пішов навчатися на медика у Віденський університет. Теофілія Озаркевич ще нарікала, мовляв, замість одружитися подавсь у студенти. Проте здобуття нового фаху допомогло Окуневському почати нове життя: він дістав посаду лікаря у містечку Кимполунг на Південній Буковині (тепер Румунія) і забрав доньку із собою.

Софія Окуневська надзвичайно гарно грала на фортепіано, і коли через свого гімназійного вчителя Юліана Кобилянського познайомилася з його сестрою Ольгою, то зачарувала її. Дівчата стали подругами на все життя.

 «Вона заговорила до мене українською мовою, переконуючи мене, що мені треба писати не по-німецьки, а для власного народу — по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок, стала моєю щирою подругою й заступила Ольгу Устияновичівну, з котрою ми, на жаль, лиш раз на рік бачилися, дарма що щиро любились і з собою вірно держали, — писала Ольга Кобилянська. — В той же час я познайомилась і зі своячкою Софії Окуневської Наталією Кобринською, котра ще більше підбадьорювала мене не покидати пера, виучуватися якнайбільше своєї мови і писати».

Улюбленими творами Софії Окуневської були 9-та симфонія Бетговена й «Місячна соната» Шуберта. Але дівчина мріяла, як і батько, стати лікарем. Хтозна, чи на обох так сильно вплинула втрата жінки й матері? Можемо лишень припускати. Фактом є те, що на шляху до втілення задуму в усіх жінок тогочасної Австро-Угорщини були численні перешкоди. Передусім шкільна програма для дівчат була звуженою і не давала необхідних знань для складення матури — іспиту зрілості. Цю перепону Софія подолала самоосвітою і репетиторством. Справа була резонансна — жінка замахнулася на здобуття знань. На екзамен до впертої дівчини у Львівській академічній гімназії прийшли численні співчутливці, серед яких Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський та Лука Белей. Іспит пройшов успішно, але постав черговий бар’єр: жінок в Австро-Угорщині не приймали до університетів.

Відтак Софія Окуневська та Наталія Кобринська вступили до вишу у Швейцарії, в Цюриху. Перша — на медицину, друга — на економіку. Це сталося 1887 року. Тоді ж таки Софія дебютувала в літературі. У першому жіночому альманаху «Перший вінок» вона під псевдо Єрина опублікувала оповідання з міського життя «Пісок. Пісок!», а також розвідку «Родинна неволя в піснях і обрядах весільних».

У 1890 році Софія Окуневська вийшла заміж за шляхтича Вацлава Морачевського, який також навчавсь у Цюриху. Вацлав, уродженець Варшави, мав репутацію українофіла, а Софія ще сильніше вплинула на нього.

У 1894-му Морачевські переїхали до Кракова, де Вацлав прагнув розвивати кар’єру. Не вдалося. Тож у 1897 році вони осіли у Львові. Позаяк Австро-Угорщина не визнавала автоматично дипломи іноземних університетів, обом довелося нострифікувати їх. Таким чином Софія Морачевська-Окуневська стала жінкою-лікарем в імперії Габсбурґів — її попередниці, які здобували освіту, часто обмежувалися вчительським фахом.

Невизнане жіноче право

Вона «вибивала» собі офіційний дозвіл на самостійну лікарську практику аж на засіданні сенату Краківського університету, де все ж таки визнали її докторський диплом – через чотири роки після отримання в Цюріху. Втім, ні цей факт, ні навіть захист наукової праці «Вплив температури на осмотичний тиск еритроцитів» не допомогли Софії знайти гідну роботу. До того ж, вона народжує діток – сина Юрія, а за рік доньку Єву, і це теж не сприяло її професійній реалізації. Чоловіка тим часом запрошують на практику до Карлових Вар, а Софія, поки малі діти, їде гостювати до родини до Львова.

          Вперше практикувати Софії дозволили у добродійній приватній «Народній лічниці» для бідних, яку очолив її двоюрідний брат Євген Озаркевич. Персонал працював тут на благодійних засадах, але Софії залежало не на грошах, а на можливості нарешті працювати лікарем. З-поміж різних відділень вона одразу обрала гінекологію і, фактично, стала першою гінекологинею в Галичині.

Вона лікувала рак шийки матки радієм за методом Марії Склодовської-Кюрі, уперше в Західній Україні започаткувала курси сестер милосердя та акушерок, працювала над словником української медичної термінології, була членом Наукового товариства імені Шевченка та Лікарської комісії, писала наукові статті.

Увесь період кар’єрного злету Софія Окуневська жила на два доми: сама мешкала і працювала у Львові і виїжджала у Карлові Вари, де мав успішну практику чоловік. В один з таких приїздів вона й дізналася про його зраду.

Вацлав, якого вона в усьому підтримувала і поважала за українські погляди, з часом перетворився на ревного поборника Польщі. Виявилося, таку зміну поглядів спричинила жінка – відома польська художниця Марія Водзіцька, аристократка на 12 років молодша за Софію. Вона вела світське життя, мандрувала курортами і малювала портрети своїх коханців – Морачевського теж. Портрет її авторства досі зберігається у Львівській ветеринарній академії.

           Софія важко пережила зраду чоловіка, вони розійшлися зі скандалом, і від повного відчаю її врятувала… Перша світова війна. Окуневська покинула свою львівську практику і пішла лікувати українців в австрійські табори. І вже по закінченню війни подала на офіційне розлучення і нарешті відкрила свою власну лікарську практику.

Фатальні випробування

Ще одна трагедія цієї видатної жінки – самогубство доньки Єви на Різдво 1919 року. Через кілька місяців після розлучення батьків вона наклала на себе руки. Дівчина, яка здобувала освіту в Швейцарії і могла стати першою українкою-архітектором, не витримала сімейних чвар…

На рік Софія буквально замкнулася і не спілкувалася ні з ким, окрім пацієнтів і сина. Не меншим ударом смерть доньки стала й для колишнього чоловіка Вацлава Морачевського, якого після війни запросили викладати до Львівської академії ветеринарної медицини. Кажуть, урну з прахом доньки він завжди носив з собою – навіть на лекції. З урною доньки його й поховали у 1950 році.

          Відродили до життя Софію син та новонароджена онука, а також громадські ініціативи – по траурі видатну лікарку дедалі частіше запрошували на лекції та зустрічі львівського жіноцтва, також вона увійшла до Українського товариства жінок з вищою освітою. Хоча продовжувала жити сама, і це, зрештою, зіграло фатальну роль.

          Софія Окуневська померла 24 лютого 1926 року у Львові від раптового апендициту. Жінка, яка рятувала тисячі життів, у момент несподіваного нападу опинилася на самоті – нікого було навіть покликати на допомогу. Поки нарешті її госпіталізували, вже було пізно: вона померла у 61 рік від гнійного зараження.

Її поховали на Личаківському цвинтарі у Львові. У сімейному склепі разом з нею лежать син, чоловік-зрадник, донька і онука Софія, названа в честь видатної бабусі.