A A A K K K
для людей із порушенням зору
Підгороднянська громада
Тернопільська область, Тернопільський район

Історична довідка

 

Історична довідка

Підгороднянська об’єднана територіальна громада утворилася шляхом приєднання до Підгороднянської сільської ради п’яти сільських рад: Великоходачківської (село Великий Ходачків), Довжанківської (село Довжанка), Домаморицької (село Домаморич), Драганівської (село Драганівка) і Почапинської (села Забойки і Почапинці). Відтак до складу Підгороднянської ОТГ увійшло 7 сіл загальною площею 119,72 км² та населенням 7492 осіб.

У жовтні 2020 року відбулися перші вибори, на яких мешканці громади обрали 22 депутатів і голову Підгороднянської сільської ради — Чапрака Сергія Володимировича.

Центр громади — село Підгородне

За 3 км на південний схід від Тернополя над річкою Довжанка розкинулося село Підгородне.

До 1939 року воно називалося Янівка (Janówka), відтак було перейменоване на Іванівку, а з 1963 року — Підгородне.

Історичні джерела стверджують, що перші трипільські поселення на території села були ще у ІІІ - ІІ століттях до н.е. Однак відлік сучасної історії Підгороднього (Янівки), ймовірно, слід вести від 1785 року, коли вперше ця назва з’являється в Йосифінській метриці.

Достеменно невідомо, однак існує припущення, що свою назву Янівка отримала на честь покровителя села — святого Яна, пам’ятний знак якому був встановлений при в’їзді в населений пункт, але за часів радянської влади демонтований і вивезений у невідомому напрямку.

У період Австро-Угорщини с. Янівка належало до Тернопільського повіту. Станом на 1882 рік у селі проживало 447 осіб, у тому числі 22 особи у панському маєтку, який належав графу Кросновському. Останній відомий великий землевласник у с. Янівка станом на 1938—1939 роки був Віктор Чарковський-Голейовський (пол. Czarkowżki-Golejówski).

 

Вели́кий Хода́чків — єдине село громади, яке до місцевих виборів 2020 року входило до складу Козівського району Тернопільської області.

До села приєднано хутори Колисандрівка, Колійова і Хатки. Розташоване на річці Рудка. Через село пролягає залізниця Тернопіль — Рогатин.

Перша писемна згадка про поселення відноситься до 1504 року.

У ХІХ ст. громада Великого Ходачкова користувалася власною печаткою зі складним зображенням: у полі печатки — хата, біля якої стоять селянин з палицею та вояк, озброєний рушницею. Печатка, ймовірно, відтворює переказ про заснування поселення на місці корчми, розташованої на роздоріжжі (цей переказ, між іншим, наведено у відомій праці А.Куропатницького «Географія Галичини» 1786 р.).

Станом на 1897 р. власником Великого Ходачкова був дідич Генрик Шеліський. Населення містечка становило 2130 мешканців. Діяла читальня українського товариства «Просвіта», а також поштове відділення.

15 квітня 1944 року німецькі поліційні частини спалили село майже повністю (з 710 хат уціліло близько 30) та розстріляли 365 поляків, які проживали на той час в селі. Могила замучених людей розташована перед костелом.

У 1944-1946 роках в село, з території Польщі, було переселено понад 200 українських сімей.

Тут на місцевому старому цвинтарі зберігся пам'ятник з білого мармуру з вмонтованим бронзовим барельєфом — могила українського письменника, церковного і громадського діяча, вчителя і просвітянина о. Тимотея (Тимофія) Бордуляка (1863-1936), який жив у Великому Ходачкові з 1904р. В будинку плебанії, де жив о. Тимотей, зараз сільський клуб.

 

 

Село Довжанка розташоване на берегах річки Довжанка, за 10 км від Тернополя. Поблизу села були хутори Анастасівка й Анелівка, виключені з облікових даних у зв'язку з переселенням жителів. Перша писемна згадка про село датується 1464 роком — населений пункт згаданий у документах як село Довга Долина центру королівщини Буцнів. Хоча, очевидно, люди селилися тут значно давніше, адже на околицях Довжанки знайдено римські монети II століття, виявлено залишки поселення ХІ-ХІІ століть.

У 1473 р. населений пункт орендував Ян Рей. 29 березня 1501 р. Довжанку (Довгу Долину) від короля отримав ротмістр Генрик Мнішковський. 1758 р. Довжанка належала до Буцнівського староства, яке перебувало у довічному володінні Антона і Людвіги з Потоцьких; 1760 р. — власність Михайла Рудзінського і його дружини Єлизавети з Потоцьких. У 1850 р. велика земельна власність належала Борковським. У 1890 р. в Довжанці було 254 будинки, в яких проживали 1659 осіб, із них 1284 — українці; працювали млин, спиртозавод, корчма, фільварок.

Упродовж 1934–1939 рр. належало до ґміни Янівка (нині с. Підгородне Тернопільського району). На той час в селі було 349 будинків, у яких проживали 1912 осіб. 1933 р. працювала трикласна школа. Діяли філії товариств «Просвіта», «Луг», «Сокіл», «Сільський господар», «Хліборобський вишкіл молоді» та інших, кооператива «Самопоміч» молочарня, драматичний гурток, духовий оркестр, хор.

 

Село Домаморич розташований на берегах річки Руда за 12 км від Тернополя. В Іпатіївському літописі написано, що в 1241 р. князь Ростислав Чернігівський, ідучи на Галич, «прийшов до печери Домамири». Печери з такою назвою зараз немає. Проте є село Домаморич і більшість істориків схиляються до думки, що саме воно зв'язане з тією історичною згадкою.

Назва, імовірно, походить від слів “дім” і “мир”, мирні доми, мирне село.

1464 р. населений пункт згаданий в документах як село (присілок) Димаморич центру королівщини Буцнів. 29 березня 1501 р. село Домаморич від короля отримав ротмістр Генрик Мнішковський. Згодом населений пункт згадується у документах 17 століття, зокрема під час Національно-визвольної революції українського народу, внаслідок значних руйнувань у 1649 р. селяни не змогли сплатити податків.

1758 р. Домаморич належав до Буцнівського староства, яке знаходилося у довічному володінні Антона і Людвіги з Потоцьких, 1760 р. — власність Михайла Рудзінського і його дружини Єлизавети з Потоцьких; згодом велика земельна власність належала Баворовським, Борковським, Бурським.

1850 р. працювала однокласна школа. 1890 р. в селі 177 будинків, в яких проживало 1077 осіб, з них — 1058 українців; був фільварок, корчма і став. Унаслідок військових дій під час 1-ї світової війни в селі зруйновано церкву і школу, багато будинків спалено.

У 1921 р. в селі 215 будинків, в яких проживало 1286 осіб. Відомо, що у 1925 р. ґміна у Домаморичі мала власну печатку, на якій був напис: «Уряд гмінний Домаморич», у центрі зображені граблі, а по боках – ціп і коса. Діяли товариства «Просвіта», «Січ», «Сільський господар», «Луг», кооператива, драматичний гурток, хор.

 

Село Драганівка розташоване за 9 км на південний схід від Тернополя. До Драганівки приєднано хутір Квітове. Вперше згадується в документах, датованих 1758 роком. Питання походження назви села ще не з’ясоване. Побутує думка, що цю назву взято з австрійської «драгони», які були першими поселенцями села, яких тут оселив дідич (поміщик) — власник доволі великих земельних наділів.

Населення Драганівки було середньо заможним і займалося хліборобством. Польське населення завжди чисельно переважало українське.

На початку XX століття активно діяла читальня товариства «Просвіта».

На території села мирно співіснували дві парафії: греко-католицька і римо-католицька. Таким чином у селі залишилися дві архітектурні релігійні святині:

Перша письмова згадка – 1501 р. як власність Генрика Міховського; наступна згадка 1504 р. – власність Яна і Вікторина Сєнінських. Назва, ймовірно, від місця розташування у болотистій місцевості – на траговині (драговинні); за іншими переказами – від драгунів, котрі перебували у селі.

Наприкінці 16 ст. у селі було близько 40 димів (будинків). 1653 р. село зруйноване під час Національно-визвольної революції українського народу; від кінця 17 ст. населений пункт інтенсивно заселяли жителі з навколишніх сіл, які через руйнування не змогли сплатити податок.

1758 р. село належало до Буцнівського староства, яке перебувало у довічному володінні Антона і Людвіги з Потоцьких; 1760 р. – власність Михайла Рудзінського і його дружини Єлизавети з Потоцьких. У 1801 р. населений пункт від Юліани Дідушицької перейшово у власність Миколая Дорогойовського, який збудував у селі палац, ґуральню і цегельню. 1836 р. Драганівка належала Марії з Дорогойовських і Станіславові Соболевському.

1840 р. працювала 2-класна школа. У 1860-х рр. маєток належав Мешулімові Еберману, від 1870-х – Владиславові і Станіславові Гарапіхам, згодом Саулові Парнассу, на початку 20 ст. – Луїзі Піцк; у 1920-х рр. фільварок купив Даніель Штокел.

У 1890 р. в селі 301 будинок, 1836 осіб (із них 1353 поляків); працювали фільварок, ґуральня, 2 млини і 3 корчми. У 1921 р. в селі – 347 будинків, у яких проживала 1961 особа.

Відомо, що 1933 р. в Драганівці була п’ятикласна школа. Протягом 1934–1939 рр. село належало до ґміни Янівка (нині с. Підгородне Тернопільського району). 1940 р. у Драганівці примусово створено колгосп (відновлений у 1947 р.); у 1990-х рр. розпайований.

 

Село Забойки розташоване за 11 км  від обласного центру. Виникло в XVI ст. Найпопулярнішою версією про походження назви населеного пункту є народна легенда. Коли ще село, як таке не існувало, то на річці Рудій якісь Гложик i Щембик заклали млин. Між ними стався конфлікт і Гложик вбив свого партнера. Звідтоді сусіди прозвали чоловіка «забойца», що на польській мові означало «вбивця». З часом прилеглі до млина хати почали називати «забойки. За іншими версіями своє найменування село могло отримати від бою, який відбувся під час національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького. Аналогічна думка, що село лежало «за бойовим шляхом».

До входження земель Речі Посполитої до складу Австро-Угорської держави Забойки були невеликим село. Тут проживало близько 200 людей. В селі існував млин, руїни якого проглядаються і дотепер.

З другої половини ХІХ ст. Забойки почали поступово розростатися, головним чином за рахунок польських колоністів, які переїздили з перенаселеної глибинної Польщі на малоосвоєні подільські землі. Забойки разом із сусідніми населеними пунктами були тими селами, де  поляки кількісно переважали над українцями.

В селі існував осередок «Просвіти», в бібліотечці якого було майже 3000 книг. Література надходила навіть із закордону, зокрема, Відня. Зусиллями просвітян в Забойках було відкрито початкову українську школу. Вчителював в ній відомий український письменник Тимофій Бордуляк.

 

Село Почапинці розташоване на річці Руда, у західній частині Тернопільського району за 9 км від обласного та районного центру.

Поблизу села виявлено археологічні пам'ятки черняхівської культури.

Перша писемна згадка — 1472 року як Тенятники. У 1671 році у своєму «Щоденнику» запис про Почапинці залишив Ульріх фон Вердум. У Почапинцях у давні часи існував оборонний монастир, який зруйнували татари (за книгою Ореста Мацюка), як свідчення цього було знайдено хрест-енколпіон.

Діяли «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар» та інші товариства, кооперативи.

 

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора